dearn0b0dy

Ото імперці люблять фразу "сталін прийняв країну з плугом, а залишив - з атомною бомбою". Це, мовляв, ознака, який він був прогресивний, просунутий і страшенно талановитий. Якби у вільний від пишання час вони копнули глибше, і спробували з'ясувати причину такого неймовірного технологічного зростання, їм би пихи поменшало (ну, я б хотів у це вірити).

Причиною технологічного зростання СССР звичайно ж були не академіки, які ще вчора батрачили на баріна з ранку до ночі, а нині, завдяки радянській владі, при світлі жарівки Ілліча начитались книжок розумних і ото навигадували бомбочок. Зростання стало можливим завдяки лишень тому, що сталін вкладав величезні кошти в розвиток держави. Він купував найновіше обладнання, запрошував американських спеціалістів для проектування заводів, купував у США цілі заводи. І крім того, не гребував звичайним промисловим шпіонажем, на який також ішли серйозні гроші. Це дозволило дуже швидко виростити своїх спеціалістів в оборонній галузі, які вже потім просували аерокосмічну галузь і ядерну фізику. Коротше, сталін просто купив модернізацію за великі гроші.

Але от питання: звідки ж він узяв таку купу бабла? А от і відповідь: з експорту, в тому числі зерна та інших сільськогосподарських товарів. А як забезпечували цей експорт, особливо у 1932-33 рр., і згодом, у 1937р., можна й не нагадувати. Тобто, платою за модернізацію була люта стражденницька смерть "непотрібних" громадян СССР, в першу чергу українських селян. Так, сталін прийняв країну з плугом, і залишив з атомною бомбою, але якою ціною?

Якщо технічний прогрес був зроблений таким підлим і страшним способом, то за законом всесвітньої справедливості (теж хочеться вірити, що це не абстрактний термін), він має бути знівельованим.

Коротше кажучи, я вважаю, що було б дуже справедливим, якби в Росії, як ідеологічній спадкоємиці СССР, з'явився правитель, який би прийняв країну з ядерною бомбою, а залишив з іржавим плугом. І здається, кандидатура вже потихеньку вимальовується...

Путін торочить росіянам, що мовляв, світ нас не поважає, не рахується з нами, не любить нас, - то НАТО поближче підбереться, то санкції вигадає, то прем'єр руки не подасть, то ще яку гидоту. А потрібно поважати, потрібно рахуватись, потрібно в нашу тайгу з поклоном заходити.
Що я хочу сказати? Що спільнота/людина, яка не здобула поваги нормальним шляхом, і схоже, вже не здобуде, включає "довколаворожу" риторику. Це безсилля. Це дистильоване лузерство. Діагноз.

Є в мене в родині пара таких персонажів, котрі мають вельми схожу ситуацію. Риторика - винятково войовнича, "чому ти мене не поважаєш?". Коротш кажучи, маю свого домашнього Путіна. І можу описати ситуацію зблизька:
1. така людина бачить себе винятково в центрі всесвіту. Все, що відбувається - або заради неї, або супроти неї. Третього не дано.
2. потурати такій людині - все одно, що проти вітру. Все сприйметься як належне, як єдиноправильний розвиток ситуації. Навіть якщо демонструвати повагу, - з часом цього буде недостатньо, захочеться ще і ще.
3. доводити, що людина неправа, пояснювати свою точку зору, - все одно, що проти вітру. Це та ситуація, що "проти неї", отже я ворог, а з ворогом треба воювати, а не слухати ворожу пропаганду.
4. воювати - ну зовсім проти вітру. Це людина, яка бачить смислом свого життя війну з ворогами, отже кине всі свої сили, душевну енергію, щоб помножити тебе на нуль, - у тебе не вистачить часу і снагии боротись щодня, до чиєїсь поразки.
5. уникати контактів = "ти мене ігноруєш, отже не поважаєш". Знову війна, але на цей раз партизанська.

Мій висновок: не треба з ними сратись, не треба їм потурати. Треба діяти ради власних інтересів, і не тратити час на спілкування з відверто негармонійними людьми. Ось такий вистраждано-прагматичний підхід.

Блогосфера реве про ватну тупість, знаходить нові й нові підтвердження фейковості, малює фотожабки, - одним словом тішиться, як уміє.
Але вся ця лажова новина - не для них. Це для перевірки притомності російського глядача, в якому стані він знаходиться, - чи вже вийшов з "кримнаш"ого гіпнозу, чи ще піддається зомбуванню. Це простий тест, чи можна далі вішати йому на вуха пропагандистську мівіну.

Варіант: закидаються водночас 2 новини: одна відверто (ну ващщє відверто!) фейкова, інша так собі, з нальотом недовіри. Звичайно, за точку відліку береться відверта брехня, і на її тлі брехня-лайт виглядає... ну практично правдою! Приблизно, як дуже правдиве повідомлення ОБСЄ про те, що сторони домовились про відвід українських і російських військ з зони бойових дій. Дуже хотілось би повірити, але це схоже на присипляння пильності. Так, на відволікання уваги перед тим, про що й думати не хочеться.

Коротке нагадування самому собі про основні тези інтернет-гігієни.

Отже, я не заходжу в інтернет за:
1. провокативно-негативними емоціями, котрі можна зустріти наприклад, на сторінках та ресурсах "ідейних противників".
2. псевдоінформацією, за тим, що мені насправді непотрібно. Колись збирав ресурси, схожі на те, що мені колись може пригодитись. Але цей момент все ніяк та й ніяк, тому зараз я дружу лише з тими ресурсами, які корисні сьогодні.
Також намагаюсь не читати новинні ресурси, де думки викладено неякісно, де велика стаття несе багато штампів і мало інформації, де хід думок не піддається стеженню.
3. банальщиною. Те, що всі вже знають, нехай читає і пише Капітан Очевидність.
4. порожніми емоціями. "Зірка зганьбилась, всі в шоці!", ага.
5. легкою інформацією, - бложики, це по великому рахунку тільки інформаційний шум. Його забуваєш вже за годину.

"Не заходжу в інтернет за ..." - значить "не читаю і не публікую". Для того, щоб з двох сторін обрубувати неякісні енерго-інформаційні потоки, - ті, що йдуть до мене, і ті, що пруть назовні. Це важливо, бо іноді читаєш якогось ідейного дальтоніка, - і так і хочеться його потролити, потицяти носом в те чорне, що він називає білим. Але ніззя.
Пункт 3, про "банальщину" - дуже хочеться іноді написати якісь очевидні речі. Потім думаєш, що цим ти вкажеш не на свій розум, а на тупість опонента. Навіщо тоді?

Така метода звичайно призводить до однобокого сприйняття інформації, до "комфорт-зони", за межі якої боїшся поткнутись. Але не знаю, що гірше, - це, чи бути чашкою Петрі губкою для чужих думок та емоцій.